На відміну від вишивки по готовій речі, шеврон до вишивки не існує як виріб. Є основа – відріз щільної тканини, є опора під нею, і є програма стібків, яка перетворює цей клапоть на знак із власним контуром. Тому в шевроні вишивка відповідає не лише за зображення, а й за конструкцію: за те, наскільки він жорсткий, чи тримає форму і чи не розлазиться край.

У шевроні майже завжди зашивають усе поле, а не тільки малюнок. Стібки лягають щільно один до одного, основа під ними майже не проглядає, і клапоть стає відчутно жорсткішим за тканину, з якої зроблений. Це і плюс, і мінус: знак не м'ятиметься в кишені, але на м'якій сорочці стоятиме окремою пластиною, а не ляже за тілом.

Найвразливіше місце шеврона – його край. Саме там тканина закінчується і починає сипатися, там знак треться об спорядження і там першими рвуться нитки. Тому край не просто відділяють від полотна: його або обметують щільним валиком стібків, або ведуть по основі, яка спікається на зрізі й не сиплеться далі. Форма при цьому теж вирішує: плавний овал чи заокруглений щит тримається краще, ніж контур із виступами.

Останній шар – зворотний бік. Він або лишається чистою тканиною, або несе на собі клейове покриття, або ще одну стрічку. Кожен варіант міняє товщину пакета і те, як знак сидить на одязі: чистий зворот лягає найрівніше, додаткова стрічка піднімає шеврон над полотном, і його межа стає відчутною на дотик.